Дипломатичного


Скачать 92,05 Kb.
PDF просмотр
НазваниеДипломатичного
Дата конвертации27.09.2012
Размер92,05 Kb.
ТипДиплом
Ейдос
3’2008
Вадим Ададуров
Львів

Досвід мікроісторичного аналізу зовнішньої політики Наполеона:
«ефект олітературнення» оповіді історика
Що,  на  перший  погляд,  може  бути  більш  відповідним
позитивістській парадигмі історіописання, ніж дослідження п ланів, які
снувалися,  неначе  павутиння,  урядовцями, дипломатами,  політичними
та  військовими  діячами  у  затишку  їхніх  кабінетів  і  штабів?  Перо
більшою  чи  меншою  мірою  відомих  історичних  персонажів  залишило
на понищеному часом папері захоплюючі дух і спокусли ві для розуму
пропозиції,  в  яких  історики -позитивісти  вбачали  ключ  до  зрозуміння
епох, які досліджували. Вважалося, що дослідникові слід було лишень
критично  проаналізувати  ці  документи,  щоб  розкрити  зміст  і  мотиви
задумів  великих  діячів  минулого,  які  свої ми  планами  немов
передвизначали  долю  цілих  народів. Характерним  прикладом  такого
підходу  до  вивчення  планів  може  слугувати  французька  історіографія
політики  Наполеона  стосовно  Росії.  Усі  визначні  дослідники  доби
Наполеона –  від  Адольфа  Тьєра  до  Жана  Тюлара –  були  лишень
ретельними 
переказувачами 
дипломатичного 
та 
військового
листування доби Наполеона.
Питання про те, чи можна досліджувати плани історичних діячів
більш  сучасними,  абстрагованими  від  споглядальної  описовості
позитивістського  історіописання,   методами,  постало  перед  нами  у
процесі праці над монографією, яку було присвячено ставленню уряду
наполеонівської  Франції  стосовно  південно -західного  пограниччя
Російської  імперії1.  Для  з’ясування  обставин  появи,  апробації  чи
відкинення певних  планів  діял ьності  як  один з  найбільш оптимальних
методологічних  підходів  ми  обрали  мікроісторичний  аналіз.  Попри
Ададуров В. “Наполеоніда” на сході Європи. Уявлення, проекти та діяльність уряду
Франції щодо південно -західних окраїн Російської імперії на поч атку XIX ст. Львів:
Видавництво УКУ, 2007. 560 с.

Досвід мікроісторичного аналізу
285
істотні  різниці,  які  існують  у  національних  традиціях  мікроісторії,
спільним для них стало зміщення уваги дослідника від зовнішніх щодо
“історичних акторів” процесів до внутрішнього світу згаданих акторів,
із  зверненням  особливої  уваги  стосовно  глибинного  рівня  мотивації
поведінки  осіб,  інтимних  спонук  поведінки  та  взаємодії  індивідів 2.  Ці
особи зовсім не були  абстрактними, подібними до математичних іксів
та ігреків, функціями, якими їх надто часто зображують у своїх працях
послідовники  соціологізуючої  парадигми,  вони  мали  плоть  і  кров,
відчуття,  амбіції,  їм  не  були  чужі  заздрість,  гординя,  ностальгія,
схильність  до  інтриги,  розрахунку  або  афективних  станів.   На  їхній
спосіб  мислення  впливали  їхні  власні  фізичний  і  моральний  стани,
дороги  і  погода,  пейзажі  та  люди,  які  проходили  перед  їхніми  очима.
Таким чином, не лишень світоглядні установки і соціальні потреби, але
й  часто-густо  неусвідомлені  смаки,  відчуття ,  схильності,  емпіричний
досвід,  одним  словом –  власне ego,  яке  проявлялося  у  конкретних
історичних  інтер’єрах  чи  пленерах мали  свій,  іноді  суперечний
раціональним  мотивам  поведінки,  вплив  на  ставлення  історичних
діячів щодо тих чи інших варіантів військо вої та політичної діяльності.
Таким  чином,  проекти  стосовно  розчленування  Росії  знайшли
сприятливе  підґрунтя  у  нестримній  гордині  Наполеона,  а  неприязнь
його  міністра  закордонних  справ  Шарль -Моріса  Талейрана  щодо
проектів  відбудови  Польщі  наснажувалася  не тільки  прагматизмом
згаданого  політичного  діяча,  але  й  усталеним  на  ментальному  рівні
зневажливим ставленням цього західноєвропейця до Східної Європи та
її  “варварського”  населення 3.  Ці  персональні  особливості  ставлення
людей  минулого  до  реальності,  яка  їх   оточувала,  потребують
ретельного відтворення істориком.
Досить успішний приклад застосування мікроісторичного аналізу
у  дослідженні  війни  1812  р.  нещодавно  продемонстрував  російський
дослідник 
Володимир 
Зємцов. 
Використовуючи 
в 
якості
методологічного  взірця  модель  стикування  різних  рівнів  соціальної
реальності,  опрацьовану  в  класичних  працях  Фернана  Броделя
(“Середземномор’я”)  та  Жоржа  Дюбі  (“Бувінська  неділя”),  згаданий
дослідник  не  погодився  із  трактуванням  вояків  1812  р.  як  заручників
об’єктивних  обставин  соціального  чи  географічного  роду,  а  здійснив
перехід від оповіді про рухи і втрати частин до характеристики того, як
відчували  і  спостерігали  події  вояки  “Великої  армії”  Наполеона,  як
поєднувалися  повсякденність  існування  вояка  з  подіями  грандіозного
Burke P. The Social Microscope // Ejusd. History and Social Theory. Second edition.
Cambridge, 2005. P. 38 -43.
3  Див.: Саїд  Е.  В. Орієнталізм.  Пер.  з  англ.  Київ,  2001; Wolff  L. Inventing  Eastern
Europe. The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment. Stanford  (Calif.), 1994.

Вадим Ададуров
286
історичного  значення4.  Такі  переходи  є  особливо  вражаючими,  коли
події  і  наслідки  Бородінської  битви  аналізуються  через  призму
фізичного  самопочуття  Наполеона,  котрий  був  у  цей  день  апатичним
через  вірусну  інфекцію 5,  і  немов  переломлюються  через  призму
останнього  дня  життя  її  рядового  учасника –  французького  офіцера
Фердинанда Лярібуазьєра 6.
Науковий  досвід  згаданого  російського  історика,  який  видається
інноваційним  навіть  порівняно  із  доробком  французької  історіографії,
став  цікавим  і  повчальним  для  нас.  В ідтак  за  допомогою  техніки
“мікроскопу”  у  щільній  тканині  соціальної  історії,  яка  стала  об’єктом
нашого дослідження, нами було збільшено лишень три фрагменти, що,
тим  не  менше,  дало  можливість  виопуклити  структуру  згаданої
тканини,  немов  зітканої  з  неповто рних  за  своїми  психологічною
мотивацією  та  вольовими  спонуками  рішень  індивідів.  Слідуючи
методологічній  настанові  “батьків  мікроісторії”  Карло  Гінцбурга  та
Карло  Поні  стосовно  того,  що  “винятковість  є  швидше  нормою,  ніж
винятком  в  історії”7,  в  основу  кожного  зі  згаданих  прикладів
застосування  мікропідходу  було  покладено  документи  (меморандуми,
листи,  спогади),  зміст  яких  було  відчутно  позначено  специфікою
індивідуальності їхніх авторів. За допомогою аналізу та співставлення
цих  документальних  свідчень  було   відтворено  унікальні  ситуації
опрацювання планів дій Луї Потера – у Парижі 1806 р. (Додаток № 1),
Шарль-Морісом  Талейраном –  у  Варшаві  1807  р.  (Додаток  №  2),
імператором  Наполеоном –  у  московському  Кремлі  1812  р.  ( Додаток
№ 3
).
Відповідно  до  зміни  ракурс у  відображення  минулого,  необхідної
зміни  мусив  зазнати  і  наратив  дослідження,  якому,  подібно  до  зміни
об’єктів, що їх починає розрізняти наш зір при переході від звичайного
спостереження  до  користування  мікроскопом,  слід  було  відтворити
недоступні  раніше нашій  увазі  дрібні  деталі,  як  от  настрій,  бажання,
матеріальну  обстановку  і  духовну  атмосферу  життєдіяльності
індивідів.  Відтак  необхідною  стала  більша  “поетичність”  мови
історика,  її  відчутніша,  ніж  у  випадку  звичайного  історичного
наративу,  організація  в ідповідно  жанру  художньої  літератури,  яка,
Земцов  В.  Н.  Великая  армия  Наполеона  в  Бородинском  сражении.  Автореферат
диссертации на соискание ученой степени доктора исторических наук. Екатеринбург,
2002. 36 с.
5
Земцов  В.  Н.  Наполеон  в  Бородинском  сражении  (опыт  микроисторического
исследования) // Отечественная война 1812 года. Источники. Памятники. Проблемы.
Москва, 2000. С. 56-84.
6
Земцов  В.  Н.  Смерть  Фердинанда  Ларибуазьера,  су -лейтенанта  карабинеров //
Историческая наука на рубеже веков. Екатеринбург , 2000. С. 183-192.
Ginzburg C., Poni C. La micro-histoire // Le Débat. Paris, 1981. №  17. P. 134.

Досвід мікроісторичного аналізу
287
втім, зовсім не применшила науковості тексту, побудованого на основі
документів  і  суджень  дослідників 8.  Створені  цією  зміною  “оптики”
дослідження  картини  минулого  не  є  відірваними  від  загального
контексту  соціального  життя,  а  залишаються  його  інтегральними
частинами, немов дрібними молекулами у тілі своєї історичної епохи.
Згадану вище зміну тональності історичного наративу ми назвали
ефектом  олітературнення ”,  маючи  при  цьому  на  увазі  відхід  від
зовнішніх  ознак  сцієнтизації  наративу,  який  (цей відхід)  є  необхідним
для наратора  у  момент  переходу  від  дослідження  соціальних процесів
середнього масштабу і тривалості (за поданою у “Середземномор’ї” Ф.
Броделя  класичною  класифікацією  ритміки  історичного  розвитку
людства,  згідно  якої  до  таких  середніх  процесів  належить  також
зовнішньополітична 
діяльність, 
зокрема 
війна) 
до 
рівня
мікроісторичного  аналізу,  спрямованого  на  конкретні,  здебільшого
нещоденні  ситуації.  Історичний  наратив  навіть  за  умови  крайніх
математизації  (притаманній  квантитативним  дослідженням  із  їхньою
претензією  щодо  перетворення  історика  у  інформатика,  який
висловлювався  б  точною  мовою  алгоритмів)  чи  соціологізації
(притаманної, наприклад, структуралізмові à la Braudel, котрий замінив
персонажі  позитивіст ської  історіографії  структурами  у  час  довгої
тривалості,  швидкоплинний  час  короля  Філіппа
–  практично
нерухомим  часом  Середземного  моря),  однаково  зберігає  всі  ознаки
тексту, що конструюється згідно принципів літературної оповіді (після
досліджень  Поля  Рік ера  і  Жака  Рансьєра  ця  істина  не  піддається
сумніву  навіть  заповзятими  противниками  наративної  історії),  має
свою  фабулу,  інтригу  (за  Мішелем  де  Серто)  і  чотири  головні
літературні  прийоми  організації  тексту  (за  типологізацією  Гайдена
Вайта)9.
“Ефект олітературнення” історичного наративу  чітко ілюструють
наведені  нижче  уривки  з  нашого  монографічного  дослідження.  Як
видно  на  їхньому  прикладі,  згаданий  ефект  не  лишень  не  применшує
ознак  науковості  історичного  тексту  (оповідь  винятково  на  основі
критичного  аналізу  та  співставлення  документальних  свідчень),  але  й
дозволяє історикові зробити минуле немов ближчим, інтимнішим  уяві
“звичайного”  читача,  який  на  світанку XXI  ст.  виявляє  все  більшу
Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе XIX века. Пер . с англ.
Екатеринбург,  2002. С.  7–8; Certeau  M.,  de.  Opération  historique  //  Faire  de  l’histoire  /
Sous  la  direction  de  J.  Le  Goff  et  P.  Nora.  Paris,  1974.  P. 11; Ricœur  P.  Temps  et  récit.
Paris, 1983. T. 1. P. 133; Rancière J. Les Mots de l’Histoire. Essais de poétique du savoir.
Paris, 1992. P. 7.
Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX століття.
Львів, 2001. С. 49–50.

Вадим Ададуров
288
примхливість,  коли  йдеться  про  доступність  змісту  та  образність
викладу наукових знань.
Додаток № 1
«У  помешканні,  яке  знаходилося  у  будинку  за  номером  15  на
паризькій вулиці Жонор, за горіховим секретером, найкращі літа якого
припали  на  півзабуту  епоху  Людовіка  XVI,  працював  літній  чоловік.
Він  ретельно,  рядок  за  рядком,   переносив  на  чисті  аркуші  паперу
власні  думки  з  багато  разів  правленої,  рясно  покресленої  його  рукою
чернетки. Попри те, що був різдвяний день, 25 грудня 1806 р., чоловік
провів  над  цим  заняттям  чимало  часу,  адже  текст,  який  він
каліграфічно, бісерними лі терками, виводив кінчиком пера, періодично
торкаючись останнім коричневого атраменту, зайняв чотири аркуші in-
2
.  Втім,  чоловік  не  поспішав,  воліючи  ще  раз  обдумати  кожне  слово,
кожен  мовний  зворот,  бо  знав,  що  ці,  на  перший  погляд,  другорядні
деталі  могли у  кінцевому  результаті  вплинути  на  те,  яким  чином
висока  особа,  котра  читатиме  його  меморандум,  сприйме  викладені  у
ньому проекти. Цією високою особою був сам імператор Наполеон, на
ім’я котрого протягом 1804 –1806 рр. літній чоловік скерував вже п’ять
меморандумів.  Тому,  звертаючись  до  імператора  в  черговий  раз,  цей
чоловік  не  забув  смиренно  відзначити,  що  “навіть  не  насмілюється
сподіватися,  що  котрісь  з -поміж  тих  роздумів  стосовно  політичної  та
військової  ситуації  Пруссії,  Польщі,  Росії,  Австрії,  Персії  т а
Туреччини,  які  від  довшого  часу  скеровувалися  перед  найясніші  очі
Вашої  Величності,  вплинули  на  якісь  з  рішень  Вашої  Величності”.
Водночас,  він  висловив  несміливу  надію,  що  викладені  у  його
останньому  меморандумі  думки  “хоч  якоюсь  мірою  буде  втілено  у
життя”10.
Новини стосовно перемог Наполеона, які надходили до Парижу
протягом  двох  останніх  місяців  1806  р.,  напрочуд  легко  захоплювали
уяву  віддалених  від  театру  військових  дій  спостерігачів,  відтак  поділ
Пруссії,  розчленування  Росії  та  відновлення  на  руїн ах  цих  ворожих
10 Je n’ai point la présomption de croire que les détails politiques et militaires sur la Prusse,
la Pologne, la Russie, l’Autriche, la Perse et la Turqui e qu’à différentes époques j’ai pris  la
liberté  de  rassembler  sous  les  yeux  de  Votre  Majesté,  aient  pu  déterminer  aucunes  de  ses
résolutions;  cependant  je  ne  puis  me  défendre  d’un  secret  sentiment  d’orgueil,  lorsque  je
prenne  mes  pensées  sur  la  conduite  sa vante  et  les  résultats  prodigieux  de  la  campagne  la
plus glorieuse et la plus étonnante dont l’histoire ancienne et moderne fasse mention et que
j’aperçois que quelques des dispositions générales que je proposais ont été exécutées et que
les  succès  que  j’annonçais  quoique  véritablement  inconcessibles  ne  sont  les  moins  réalisé
(Archives Nationales (далі – AN), série “AF IV”, carton 1696/3, doc. № 15,  f. 1 [Mémoire
de M. de Poterat à Sa Majesté l’Empereur et Roi en date du 25 décembre 1806]).

Досвід мікроісторичного аналізу
289
Франції  держав  залежної  від  останньої  Польщі  у  межах  від  Одеру  до
Дніпра видавалися паризькій публіці логічними наслідками блискучого
розгрому  уславленої  прусської  армії  під  Ієною  й  Ауерштадтом  (14
жовтня),  наступного  зайняття  французами  Бер ліну  (26  жовтня),
Познані (4 листопада) та Варшави (26 листопада). Наприкінці 1806 р. у
паризьких  салонах  сформувалася  загальна  думка,  що  “для  цієї  армії,
для  цього  полководця  немає  нічого  неможливого”,  відтак  з  уст  в  уста
передавалася  фраза  з  листа  одного   з  наполеонівських  генералів:  “Ми
побачимо Париж не раніше, ніж повернемося з походу в Китай” 11.
Доказом того, що успіхи Наполеона заволоділи уявою не лишень
паризьких  обивателів,  але  також  досвідчених  у  питаннях  зовнішньої
політики експертів,  був  меморанду м  чоловіка  з  вулиці  Жонор,  котрий
улесливо  окреслив  кампанію  1806  р.  як  “найблискучішу  та
найдивовижнішу з-поміж усіх, які лишень знала стародавня та сучасна
історія”12.  На  своєму  віку  упорядник  меморандуму  встиг  побачити
чимало:  народжений  1742  р.  в  Парижі   у  сім’ї  придворного,  він
успадкував  титул  маркіза  та  привілейоване  становище  у  суспільстві,
однак  перейшов  на  бік  Революції  й  став  одним  з  кращих
дипломатичних  агентів  останньої,  виконавши  протягом  1790 –1798  рр.
низку  доручень  свого  уряду  в  Берліні,  Відні ,  Варшаві,  Санкт-
Петербурзі.  Однак,  у  1806  р.  кращі  роки  життя  та  кар’єри  цього
чоловіка  були  вже  позаду:  після  того  як  Міністерство  закордонних
справ очолив інший колишній аристократ, маркіз де Перігор – Шарль-
Моріс  Талейран,  він  потрапив  у  немилість  і  в 1803  р.  був  змушений
залишити  дипломатичну  службу 13.  Попри  це,  не  полишав  надії  на
повернення, 
періодично 
нагадуючи 
про 
себе 
імператорові
аналітичними  записками  стосовно  актуальних  питань  зовнішньої
політики.  З  цією  надією  він  також  працював  над  меморандумо м  25
грудня 1806 р.
Коли  стрімкі  зимові  сутінки  оповили  помешкання  на  вулиці
Жонор  і  відблиски  вогню  в  каміні  лягли  на  посічене  зморшками
обличчя літнього чоловіка, той поставив свій підпис під документом –
“Луї 
Потерá,
вірнопідданий 
слуга 
Вашої 
Імператор ської 
та
Королівської 
Величності”. 
Наступного 
дня 
меморандум 
було
доправлено  до  канцелярії  державного  секретаря,  звідкіля  його  було
переслано  у  далеку  Східну  Пруссію,  в  ставку  імператора.  Мандруючи
засніженими  дорогами  воєнного  лихоліття,  згаданий  меморанд ум
потрапив до рук свого високого адресата лишень у лютому 1807 р.».
11 Манфред А. З. Наполеон Бонапарт. 5-е изд. Сухуми, 1989. С. 445.
12 AN, AF IV, carton 1696/3, doc. № 15, f. 1.
13 Poterat, marquis de // Larousse du XX e siècle en 6 vol. / Sous la direction de P. Augé.
Paris, 1932. T. 5. P. 743.

Вадим Ададуров
290
Додаток № 2
«Через  вікно  кабінету  в  палаці  Пепперів 14  на  Варшаву  споглядав
високий,  схильний  до  огрядності,  чоловік.  Посивілі  скроні  чоловіка
було  сховано  під  ретельно  завитими  буклями  с таромодної  перуки.
Його  постать  немов  зійшла  з  портретної  галереї  колишніх  володарів
палацу, які, видавалося, пильно стежили за кожним рухом незнайомця.
Останній,  втім,  волів  не  звертати  уваги  на  ці  потьмянілі  від  часу
парсуни  у  пишних  перуках,  бо  вважав, що  епоха  зображених  на  них
магнатів,  нестримні  гординя  і  захланність  яких  допровадили  до
цілковитої  руїни  колись  розлогої  та  могутньої  Речі  Посполитої,
залишилася  у  минулому,  а  нині  він,  чужоземець,  народжений  під
небом  далекої,  милої  його  серцю,  безсніжно ї  і  небесно-блакитної
Франції, є справжнім володарем цього палацу, міста та частини країни,
яку окупували французькі війська. Йому було відомо, що поза очі його
називали  “некоронованим  королем  Польщі”.  Проте  подумки  цей
чоловік  не  переставав  задавати  собі одне  й  те  саме  запитання:  “Що
робить він за сотні льє від власної оселі, у цій забутій Богом, заметеній
снігом,  варварській  країні,  оточений  у  висоті  свого  становища
натовпами  місцевої  знаті,  яка  хизувалася  на  балах  у  французьких
урядовців  барвистістю  свої х  яскравих  сарматських  кунтушів  та
чванилася дідівськими шаблями, якими вона вже віддавна розівчилася
послуговуватися  і  воліла  покладатися  лишень  на  гроші  та  лестощі?” 15
Якби  його  воля,  він  негайно  полишив  би  Польщу  та  повернувся  до
свого  паризького  палацу,   за  затишними покоями та  бібліотекою якого
він  не  переставав  сумувати  вглибині  серця.  Але  попри  свої
повноваження 
фактичного 
правителя 
окупованих 
французами
польських  земель,  він  не  міг  цього  зробити,  бо  був  вимушений
невідступно  перебувати  у  Варшаві  та  ро бити  те,  що  наказувала  йому
владна  воля  іншої  людини,  ім’я  котрої  не  переставали  повторювати
щомиті тисячі тисяч вуст по всій Європі – від Англії та Італії до Росії
та Туреччини. Ця незвичайна людина знаходилася десь ген там далеко,
за нескінченними польсь кими рівнинами, але немов завжди перебувала
поруч, у Варшаві, завдяки своїм щоденним депешам, в яких її могутню
волю  було  спресовано  до  обсягу  декількох  фраз.  У  цих  депешах,
14 Борисов Ю. В. Шарль-Морис Талейран. Москва, 1986. С. 211.
15
Див., наприклад,  опис  урочистого  прийому  з  нагоди  річниці  битви  під
Аустерліцом,  який  дав  імператор  французів  2  грудня    1806  р.  у  Познані:  “Поляки
цілими  натовпами  юрбилися  там,  їхні  національні  костюми  вражали  своєю
пишністю, а обличчя світилися від радісних посмішок” ( Barante, baron de. Souvenirs
1782 – 1866. Paris, 1890. T. 1. P. 203).

Досвід мікроісторичного аналізу
291
підписаних  добре  відомою  чоловікові  у  білій  перуці  закарлючкою N,
містилися  накази  та  доручення,  які  він  призвичаївся  сумлінно
виконувати протягом семи років свого перебування на посаді міністра
закордонних  справ  Франції.  Однак,  останнім  часом  цей  чоловік,  яким
був  Шарль-Моріс  Талейран,  усе  більше  тяготився  волею  імператора
Наполеона,  й  тоді,  нічим  не  видаючи  своїх  почуттів,  він  намагався
непомітно,  але  послідовно  знівелювати  її  дію,  згасивши  чи  то  радше
скерувавши в інший бік невтомний порив авантюрних пристрастей, які
надихали вдачу володаря, народженого в гарячому кліматі Корсики 16.
Погляд Ш.-М. Талейрана застиг на нечітких, оповитих морозною
імлою  цього  ще  по-справжньому  зимового  ранку,  9  березня,  обрисах
варшавського середмістя, брукованими вулицями якого карбували свій
крок декілька тисяч вояків у блакитних одностроях 17. У цей ранній час
Варшавою  прямувала  колона  баварців  під  командуванням  маршала
Андре  Массени,  готова  вирушити  на  з’єднання  з  головними  силами
імператора18.  Стосовно  того,  які  види  мав  Наполеон  щодо
використання 
цих 
білявих, 
блакитнооких 
піхоти нців, 
була
поінформована  в  цю  мить  тільки  одна  людина  у  Варшаві  й  цією
людиною був саме міністр закордонних справ Французької імперії.
На  міністерському  секретері  лежали  отримані  вчора  вдень  та
сьогодні  вночі  дві  свіжі  депеші  від  імператора,  датовані  6  бер езня.  У
першій з них йшлося про задум послати резервний корпус маршала А.
Массени  для  здійснення  диверсії  у  Волині  й  Поділлі  та  потребу
долучити  до  цих  сил  п’ятнадцять  тисяч  польських  повстанців.  Від
досвідченого  ока  міністра  не  сховалася  інша  сторона  цьог о  проекту,
яка  обіцяла  принести  користь  навіть  у  разі  відмови  від  плану
військової операції. Наполеон писав, що “зовсім не розлютиться, якщо
ці  новини  прямо  потраплять  до  табору  росіян”,  для  чого  наказував
повідомити  про  свій  намір  поляків 19.  Знаючи  нестриманість  останніх,
16 Польська дослідниця Текля Кротоська відзначала, що “Талейран підкориться волі
Наполеона,  візьме  на  себе  виконання  різних  обов’язків,  які  були  пов ’язані  з
польським  питанням,  але  буде  намагатися  погамувати  надмірн о  різкі  пориви  свого
володаря”. Ця  двозначність  поведінки  міністра  особливо  чітко  простежується
дослідницею  на  прикладі  ставлення  щодо  проектів  диверсії  у  Волині,  Поділлі  й
Наддніпрянській Україні,  які  пропонувалися  польськими  діячами
(Krotoska T.
Stosunek Talleyrand’a do sprawy polskiej w dobie I Cesarstwa i Kongresu Wiedeńskiego.
Kraków, 1935. S. 22-23, 46-48).
17 Оливер М., Партридж Р. Армия Наполеона. Самый полный справочник по армии
Франции и ее союзников 1799 – 1815. Пер. с англ. Москва, 2005. С. 195-196.
18 Lettres inédites de Talleyrand à Napoléon 1800–1809/ Publication par P. Bertrand. Paris,
1889. Doc. № 247. P. 336 [lettre en date du 9 mars 1807, six heures du soir].
19 Archives  du  Ministère  des  affaires  étrangères , série  “Mémoires  et  documents  divers” ,
sous-série “France”, vol. 1778, f. 51[lettre de S. M. l’Empereur et Roi à S. A. M. le prince

Вадим Ададуров
292
Ш.-М.  Талейран  ані  на  мить не  сумнівався,  що  вже за  певний час  про
плани  французького  командування  стане  відомо  також  росіянам,  і
останні,  перейнявшись  небезпекою  повстання  у  своїх  польських
володіннях, неодмінно скерують туди частину війс ьк, які протистояли
армії  Наполеона.  Відтак  міністр  розпочав  діяти  негайно  і  ще  вчора
зустрівся  з  членами  Урядової  комісії,  а  також  з  військовим
директором,  яких  “втаємничив”  у  проект  Наполеона.  Більш  докладну
розмову  Ш.-М.  Талейран  провів  лишень  з  польськ им  урядовцем
Станіславом  Потоцьким,  який  мав  значні  земельні  володіння  в
околицях Кам’янця-Подільського20.
Другий  лист,  натомість,  істотно  стурбував  Ш. -М.  Талейрана.  До
цього  листа  було  долучено  копію  польського  меморандуму  стосовно
організації  повстання  у  “південних  провінціях  Польщі”.  Пробігши
очима  цей  документ,  міністр  збагнув,  що  сталося  те,  чого  він  ось  вже
як  три  тижні  намагався  не  допустити,  а  саме  відбулося  ознайомлення
Наполеона  з  досить  авантюрним,  як  на  погляд  Ш. -М.  Талейрана,
проектом  діячів  “Патріотичної  асоціації  Київської,  Подільської  та
більшої  частини  Волинської  губерній”,  які  сподівалися  зусиллями
французів повалити владу Росії у згаданих губерніях. Меморандум Ю.
Неймана було надійно “поховано” у одній з шухлядок секретера Ш. -М.
Талейрана,  але  як  виявилося  ці  польські  “інтригани”  все  ж  знайшли
спосіб  оминути  всесильного  міністра  на  шляху  до  імператора.  Свою
істинну  думку  щодо  поляків  цей  високий  французький  урядовець
ретельно  приховував  й  удостоїв  честі  почути  її  лишень  австрійського
посланника барона Карла де Сен -Вінцента, який прибув до Варшави з
метою 
домогтися 
від 
французького 
уряду 
зобов’язання 
не
підтримувати  повстання,  що  задумувалося  польськими  патріотами  у
Галичині. У своїх спогадах Ш. -М. Талейран згадає про свою “обіцянку
використати  всі  засоби,  а  вони  були  в  той  час  величезними,  для
придушення  у зародку  всіх спроб повстання, яке готувалося поляками
у  різних  місцевостях  Галичини” 21.  Міністр,  який  дотримувався  таких
поглядів, не міг бути прихильним щодо проектів повстання у Волині та
Поділлі. Якраз у той час, коли діячі “Патріотичної асоціації” лобіювали
свій  проект  перед  французьким  урядом,  6  березня,  Ш. -М.  Талейран
заявив К. де Сен-Вінцентові: “Я добре вивчив цю країну. Я ще ніколи
de Bénévent en date du 6  mars 1807]; Опубліковано в: Correspondance de Napoléon I er,
publiée par ordre de Napoléon III . Paris, 1863. T. 14. Doc. № 11943. P. 479.
20 Lettres inédites de Talleyrand à Napoléon 1800–1809. Doc. № 246. P. 334 [lettre en date
du 9 mars 1807, dix heures du matin].
21 Talleyrand, prince de. Mémoires. Paris, 1891. T. 1. P . 424.

Досвід мікроісторичного аналізу
293
не  зустрічав  більш  легковажних  і  непослідовних  людей ,  ніж  поляки.
Усі ці люди є шаленими...” 22
Міністр жодним чином не сумнівався стосовно того, яким чином
Наполеонові стало відомо про проект діячів  “Патріотичної асоціації”.
Очевидно,  що  така  дрібна  фігура  як  А.  Городиський  (у  своєму  листі
Наполеон  навіть  спотворив  його  прізвище,  назвавши  Статориським
[Statoriski])  могла  доправити  свій  меморандум  імператорові  тільки  за
сприяння  цього  новітнього  куртизана,  безталанного  як  політика,  але
безмежно  амбітного  і  заздрісного  щодо  нього,  Ш. -М.  Талейрана,
царедворця,  яким  був  Ю.-Б.  Маре.  Однак,  того,  що  сталося,  вже  не
виправити, і слід було  подумати про мінімалізацію наслідків існуючої
ситуації.  Можливо  інший,  менш  досвідчений  політик,  став  би
переконувати  імператора  у  неслушності  його  задуму,  але  міністр
закордонних справ збагнув, що коли проект диверсії настільки захопив
Наполеона, суперечити йому не слід, оскільки б це зіграло на руку Ю. -
Б.  Маре.  Відтак  слід  було  обрати  інший  шлях,  а  саме

якнайретельніше виконати доручення імператора, при цьому вигравши
час  і  поступово  спустивши  справу  реалізації  проекту  на  гальмах.
Передусім,  Ш.-М.  Талейран  вирішив  повідомити  Наполеонові  про
меморандум Ю. Неймана, пропозиції якого не вносили нічого нового у
проект  “Патріотичної  асоціації”.  По -друге,  щоб  зосередити  в  своїх
руках усю  інформацію  стосовно  цієї  диверсії  й  уникнути  нових
безпосередніх  звернень  польських  діячів  до  Наполеона,  слід  було
нав’язати  контакти  з  А.  Городиським  і  Ю.  Нейманом.  Відтак  міністр,
нічим  не  видаючи  свого  роздратування,  звичним,  спокійним,  але
сповненим  владної  сили  голосом,  наказав  своєму  секретареві  негайно
розшукати цих осіб».
Додаток № 3
«Новий володар кремлівського палацу обживав свої  апартаменти
зі свідомістю того, що саме звідси брала початки могутність Росії, саме
тут  протягом  багатьох  століть   знаходилося  її  історичне  та  політичне
серце.  Споглядаючи  малахіт  і  мармур,  позолоту  та  кришталь,
старовинні  ікони  у  коштовних  окладах,  якими  було  оздоблено  палати
московських  царів,  величаві  бані  кремлівських  соборів,  схожий  на
мечеть  храм  Василія  Блаженн ого,  французький  імператор  мусив
більше,  ніж  в  будь-який  інший  момент  його  блискучої  кар’єри,
почуватися  неперевершеним  генієм  військової  стратегії 23.  Хіба  ж  не
22 Dard É. Napoléon et Talleyrand. Paris, 1935. P. 149.
23  Див.: Земцов  В.  Н.  Наполеон  о  Москве  и  московском  пожаре // Отечественная
война 1812 года. Источники . Памятники. Проблемы. Москва, 2007. С. 152-165.

Вадим Ададуров
294
був він  правий,  обравши  всупереч  скептичним  думкам більшості його
маршалів, той шлях, який приві в його сюди? Адже, як він і передбачав,
росіяни не змогли встояти перед силою напору його звитяжних військ,
штандарти яких – золоті орли – злетіли на мури московського Кремля.
Згідно  вислову  Ф.  де  Сегюра,  “образ  взятої  у  полон  Москви  опанував
його (Наполеона. – В. А.) уяву”24.
Хто  може  знати  про  потаємні  думки  Наполеона  у  Кремлі?  Про
велич  його  задумів  свідчать  лише  слова,  які  імператор,  у  пориві
екзальтації,  сказав  ще  напередодні  кампанії  1812  р.  безмежно
враженому  почутим  своєму  генерал -ад’ютантові,  іспанському  графові
Л.  де  Нарбонну:  “Уявіть  собі  Москву  завойованою,  Росію  розбитою,
царя згідного на мир або мертвого, і скажіть мені тоді, чи для Великої
армії французів, яка досягнула Тифлісу, не відкрився би шлях до Гангу
і  французька  шпага  не  стала  б  панею   Індії?”  Ще  одним,  цього  разу
мовчазним,  свідком  грандіозності  задумів  Наполеона  була  захоплена
росіянами  у  особистих  речах  імператора  французів  гігантська  мантія.
Правдоподібно  її  планувалося  використати  після  підписання  миру  у
Москві,  цьому  “третьому  Рим і”,  під  час  церемонії  коронування
Наполеона  в  якості  імператора  Європи 25.  Якщо  задуми  французького
полководця  мали  такий  розмах,  то  яким  жорстоким  ударом  для  його
психіки  мусило  бути  усвідомлення  потреби  залишити  Москву,  не
домігшись  упрагненого  миру?  Немов   ображена  й  озлоблена  дитина,
якій  не  дали  звабливої  цяцьки,  Наполеон,  намагаючись  продовжити
свої  ілюзії  та,  водночас,  вразити  уяву  сучасників,  наказав  обдерти  до
нитки  Кремль  і,  навіть,  підірвати  його  в  якості  напучення  шаленим
московитам,  які  насмілилис я  не  скоритися  йому.  За  задумом
імператора,  скарби  кремля  повинні  були  прикрасити  Париж  і
підкреслити  значення  цього  міста  як  столиці  об’єднаної  силою  його
зброї  Європи.  Наприклад,  золотий  хрест  з  дзвіниці  собору  Івана
Великого  передбачалося  піднести  на  ку пол  церкви  Дому  інвалідів,
цього  монументу  французької  військової  звитяги.  Але  більше,  ніж
золото, самолюбство Наполеона втішали військові трофеї – турецькі та
персидські  знамена,  свідки  перемог  Петра  Великого,  які,  за  його
думкою, теж мусили стати окрасою  паризького Дому інвалідів 26.
Таким  чином,  французькому  полководцю  було  не  до  снаги
перестати  вважати  себе  переможцем.  Однак,  яким  способом  він  міг
24 Ségur, comte de. Histoire de Napoléon et de la Grande Armée pendant l’année 1812. 2 –
ième éd. Paris–Bruxelles, 1825. T. 1. P. 224.
25 Tulard J. Préface // Ratchinski A. Napoléon et Alexandre Ier. La guerre des idées. Paris,
2002. P. 5.
26 Las-Casès, comte de. Mémorial de Sainte-Hélène, ou Journal où se trouve consigné, jour
par jour, ce qu’a dit et fait Napoléon durant dix -huit mois. Paris, 1823. T. 5. P. 398.

Досвід мікроісторичного аналізу
295
узгодити  цей  психосоматичний  стан  з  очевидною  потребою
відмовитися  від  наочного  символу  перемоги –  Москви, адже  такий
крок  неодмінно  був  би  потрактований  як  відступ,  а  відтак –  як  вияв
слабкості?  Відповідь  прийшла  до  французького  імператора  сама
собою: слід  було  зробити так,  щоб  цей  відступ  був схожий на  наступ,
адже  тільки  таким  чином  можна  було  зберегти  тонку   психологічну
грань  між  переможцем  і  переможеним.  19  жовтня  вояки  “Великої
армії”  залишали  ворожу  столицю  у  цілковитому  переконанні  про  те,
що  йдуть  звідсіля  як  переможці.  “Той,  хто  не  бачив  виходу
французької  армії  з  Москви,  той  не  зможе  отримати  чіткого уявлення
про грецькі та римські війська, які залишали руїни Трої чи Карфагену.
Кожен, хто споглядав у цю мить на нашу армію, міг бачити повторення
тих самих сцен, описами яких так хвилюють нас Тіт Лівій і Вергілій”, –
зафіксував  у  своїх  записках  цей  істори чний  момент  один  з  вояків
Наполеона,  провівши  чітку  історичну  паралель  з  наснажуючою  уяву
сценографією великих діянь античності 27.
Лишень  взявши  до  уваги  небажання  Наполеона  визнати  себе
переможеним,  можна  зрозуміти  логіку  його  планів  у  жовтні  1812  р.
Покидаючи  розорену  Москву,  французький  імператор  зовсім  не  мав
наміру  залишати  межі  Російської  імперії,  більше  того –  він  навіть  не
припускав,  що  може  поступитися  завойованими  Литвою  та
Смоленськом.  До  планів  Наполеона  надалі  входило  примусити  росіян
до  підписання  миру,  і  для  того,  щоб  домогтися  цієї  мети,  такий
майстер  генеральної  баталії  як  Наполеон  міг  передбачати  тільки  один
дієвий  засіб –  нову  битву.  Оскільки  дані  розвідки  повідомляли  про
концентрацію  головних  російських  сил  під  Калугою  та  Тулою,  слід
було виступити їм назустріч, а для того, щоб змусити їх прийняти бій,
не  існувало  кращого  засобу,  ніж  розпустити  чутки  про  намір
прорватися  у  ще  не  заторкнуте  війною  хлібне  та  збройне,  багате
людськими  ресурсами  запліччя  Російської  імперії,  яким  були  її
південно-західні губернії. У тому ж разі, коли б росіяни ухилилися від
битви,  Наполеон  передбачав  спустошити  Калузьку  та  Тульську
губернії,  забезпечивши  таким  чином  свою  армію  всім  необхідним,  та
спокійно  попрямувати  до  Смоленська,  де,  за  його  наказом,
здійснювалися  спроби  згромадження  припасів.  Від  самого  початку
французький  полководець  задумував  свій  відхід  як  тактичний  маневр,
що мав за мету не похід  у нові, незвідані далі, а повернення до старої
оперативної  лінії  “Смоленськ –  Вітебськ”,  оминаючи  при  цьому
розорений  смоленський  тракт.  Наполеон,  котрий  завжди  намагався
27
Из  воспоминаний  Лабома  //  Французы  в  России.  1812  год  в  воспоминаниях
современников-иностранцев Сборник, составленный А. М. Васютинским, А.  К.
Дживелеговым, С. П. Мельгуновым. Пер. с фр. Москва , 1912. Т. 2. С. 124.

Вадим Ададуров
296
використати  у  своїй  стратегії  фактор  несподіванки,  припускав,  що
головною запорукою його перемоги може стати приховання від ворога
напрямку  просування.  Тому,  здійснюючи  відступ  з  Москви  калузьки м
трактом,  він  мав  на  меті  переконати  супротивника  у  відсутності  в
нього бажання укріпитися вздовж Дніпра».

Document Outline

  • 20


Разместите кнопку на своём сайте:
поделись


База данных защищена авторским правом ©dis.podelise.ru 2012
обратиться к администрации
АвтоРефераты
Главная страница